Наталія Євгенівна Горбанєвська - Natalia Gorbanevskaya
Наталія Євгенівна Горбанєвська - поет, перекладач, філолог, журналіст, відомий правозахисник. Почала друкуватися з кінця 1950-х у самвидаві. З 1975-го живе на Заході. Там же видані її поетичні книги: "Узбережжя" (Анн Арбор, 1973), "Три зошити віршів" (Мюнхен, 1975), "Перелітаючи снігову кордон" (Париж, 1979), "Ангел дерев'яний" (Анн Арбор, 1982), "Чужі камені" (Нью-Йорк, 1983), "Дощ" (Париж, 1985), "Де і коли" (Париж, 1985), "Колір вересу" (Тінафлай, США, 1993).
З 1996-го книги Наталії Горбаневської публікуються і в Росії (в основному у видавництві "Арго-Ризик"), зовсім недавно її Вибране "Російсько-російська розмова" разом з книгою віршів 2001 року "Поема без поеми" побачило світ у видавництві "ОГИ ".
- Ви живете на Заході з 1975 року, тобто досить давно, і, ймовірно, бачите сучасну російську поезію як би з боку. Це якимось чином впливає на вашу творчість? Чи все давно "устаканилось"?
- Ні, не "устаканилось", у віршах (будемо говорити про вірші, а не про "творчість") весь час щось змінюється, щось основне залишається незмінним. Але не зв'яжу цього зі станом сучасної російської - не російській, а російською по обидва боки кордону - поезії: я її читаю просто як читач, і в ній багато цікавого і навіть чудового, але впливу вона на мене не робить. Я як і раніше люблю вірші Лева Лосєва (мабуть, найближчого мені поета, але ця близькість - ні в якому разі не результат взаємовпливу), Бахит Кенжеева - ці імена приходять мені на думку першими природно, але до того ж ще й тому, що за останній час обидва опублікували в журналах по дві чудові добірки. Дуже багато прекрасної поетичної молоді, так і поетів між тридцятьма і сорока, але я не хочу називати імен, просто тому що боюся кого-небудь забути, а це буде несправедливо. Звичайно, мені подобається не все, що трапляється читати, але так буває завжди.
- Сьогодні в Росії існують як би дві полярні точки зору: одна з них наполягає на тому, що поезія - "приватна справа кожного", другий - спираючись на досвід минулого - говорить про громадянську ролі поета в житті суспільства, про те, що вона покликаний пророкував він, впливати на маси і т.д. Яка точка зору вам ближче?
- Мені здається, що дивним чином в обох точках зору не враховується (хоча, може бути, мається на увазі) одне й те саме, і дуже просте: поезія - приватне (або особисте) справа двох. Віршотворця і читача (слухача). Якщо вона залишиться приватною справою тільки автора, тобто не пройде шлях "від серця до серця", вона не стане поезією. Якщо ж віршотворець хоче бути деміургом, рухати натовпами (мені ніколи такого і в страшному сні не снилося), то йому потрібно знайти цей шлях до серця кожного з натовпу. Але я сумніваюся, що це можливо: натовп керується іншими законами, її можна порушити - на час, а потім вона піде собі далі. Поет - візьмемо наприклад Бродського - сам не в натовпі, не над натовпом, не перед натовпом, він, як заповідано Пушкіним, живе одна. Живе одна, а склавши вірші, виявляється вдвох, і цих "удвох" може бути як завгодно багато, але другий члени цієї пари не складаються в натовп або навіть суспільство, вони теж живуть одні.
- Я знаю, що в 1983 році, виступаючи на конференції журналу "Континент" в Мілані, ви прочитали текст "Мова поета у вигнанні", та й завжди професійно цікавилися розвитком мови як філолог. Чи не тому з'явилася стаття про наш "данець" (Далі), яка мені здається прекрасним. Як ви прийшли до цього?
- Одну причину ви вже назвали: філологія. Філолог я, звичайно, у науковому сенсі ніякої, але філологічна жилка в мені постійно тремтить. Словники - мої улюблені книги, а словник Даля - улюблена з улюблених. А інша - те, про що говорив Бродський, зокрема, в інтерв'ю, яке дав мені в Парижі: не мова - інструмент поета, а поет - інструмент мови. А Лосєв сформулював це смішніше і, мабуть, ще точніше: "І, як єврейка козакові, Вірш піддається мови".
Слов'янські мови взагалі, а російська особливо, - породжують поезію. Зараз, читаючи в книжках або частіше в інтернеті безліч віршів відомих мені і раніше невідомих поетів, я не втомлююся дивуватися свободі мови, ткущего найхимерніші і нові комбінації смислозвука.
- За час вашої роботи в "Континенті" і "Російській думці" через вас пройшло багато різних творів, у тому числі написаних і тими, кого називають "ді-пі", в першу чергу я маю на увазі таких авторів, як Іван Єлагін, Микола Моршен, Ігор Чіннов. Що це були за люди, чи спілкувалися ви з ними, що ще не повернулося до Росії віршами?
- Названих вами поетів "Континент" друкував, але ні з ким з них я особисто не зустрічалася. Мені - як, до речі, і Володимиру Максимову - було найцікавіше відкривати нових поетів (а йому - і прозаїків). Так, ще на початку моєї роботи в "Континенті" нам привезли з Москви вірші Бахит Кенжеева. Потім Бахит передав нам - теж ще з Москви - альманах "Московський час", і ми вперше надрукували Олександра Сопровского, Сергія Гандлевского та інших поетів цієї групи. Значно пізніше, вже живучи в Канаді, той же Бахит прислав нам поему Тимура Кібірова. Сама я отримала з Москви дуже цікаві вірші Ольги Рожанська, а з Ленінграда - вірші поетів групи "Камера": Ольги Мартинової, Дмитра Закса, Валерія Шубінська та Олега Юр'єва. Траплялося мені відкривати нових поетів і серед емігрантів: Андрія Лебедєва в Парижі, наприклад. Це не означає, що ми публікували тільки наші відкриття: кого ми один раз полюбили - з молодих, чи з визнаних, незалежно від місця перебування і, у разі емігрантів, від "хвилі" еміграції - ми продовжували друкувати. Чи не друкували ми тільки тих, хто сам не присилав нам віршів, і в цьому сенсі в "Континенті" виявилися деякі прогалини, такі як Геннадій Айги, наприклад, або покійний Олександр Велічанскій. Я бачу, що не відповідаю на ваше запитання, але розповіла про те, що мені самій цікавіше, тому, можливо, виявиться цікавіше і нашому з вами читачеві.
- Розкажіть про ваші привязанностях в літературі минулого, сьогодення, чи є у вас "свої" композитори, живописці?
- Якщо говорити про поезію, то самий стислий список - Пушкін, Мандельштам, Ахматова, Бродський (і ні на кого з них я не схожа). У прозі - Достоєвський, Діккенс, взагалі швидше за англо-американська література, ніж якась інша, крім хіба що польської. Але польська проза - тільки ХХ століття. Наприклад, я перекладала - по любові, а не за необхідності - Марека Гласко, Тадеуша Конвіцкого, Славоміра Мрожека. І, хоча перекладала вже за необхідності (треба було для "Континенту"), але полюбила сумну книгу Казімєжа Орлося "Дивная малина". Пам'ятаю, одна моя знайома мудра (Т. М. Литвинова) сказала мені, зітхнувши після читання цього роману: "Ми-то думали, у них краще ..."
А "моя" польська поезія - це та сама стара, Ян Кохановський, XVI століття, і в XIX столітті Норвіда, один із самих великих поетів у всій світовій літературі, а в ХХ - Юліан Тувім, зовсім, як на мене, невідомий в Росії Юзеф Чехович і, звичайно, Чеслав Мілош і Кшиштоф Каміль Бачинський. Про нього і про інших, з цитаті з Мілоша, "двадцятирічних варшавських поетів", що загинули під час війни, я нещодавно написала статтю - в журнал "Нова Польща" (2004, # 11). А ще - і мій близький друг Віктор Ворошільскій, і мій ровесник і друг Ярослав Марек Римкевіч, і з народжених після війни - Станіслав Баранчак (на додачу чудовий перекладач, зокрема Бродського). З усіх названих я не перекладала лише Кохановського, Тувіма і Чеховича, а ще перекладала багато і віршів, і прози, і статей - це дуже важлива частина мого життя, яка триває і до цього дня. Якщо говорити про польську прозі, назву ще два імені письменників, книги яких купила у Варшаві два тижні тому і які справили на мене сильне враження: Єжи Пільха (він вже є по-русски в перекладі Ксенії Старосільському) та Войцех Кучок, лауреата премії "Ніке ", головної польської літературної премії (зауважимо, що державних премій там немає).
Так, ви ж ще запитували про музику і живопису. Колись на психіатричній експертизі на питання сумної пам'яті професора Лунца про улюблених композиторів я відповіла: "Моцарт, Шуберт, Прокоф'єв". Це частково так і сьогодні - з тією різницею, що Прокоф'єва, може бути, люблю трохи менше, а Шуберта набагато більше - просто тоді я ще багато чого з його творів не чула. Але майже так само люблю Баха, Гайдна, Шумана, Шостаковича. І джаз - справжній, гарний, різний - не менше, ніж всю названу класику.
А там, де слово з'єднується з музикою (втім, це вже є у названих композиторів - достатньо привести в приклад пісні Шуберта та "Антіформалістіческій раек" Шостаковича), дуже люблю старовинні російські романси, пісні Булата Окуджави, а зараз, наприклад, по багато разів з радістю слухаю компакт-диск раннього "Акваріума".
Без музики я взагалі прожити не можу. Без живопису ... Мабуть, теж важко. Як колись полюбила імпресіоністів і постімпресіоністів, так і люблю, тим більше, що краще їх збори - у нас в Парижі, в Музеї Орсе. Проте в минулому році, вперше у житті потрапивши в нью-йоркський музей "Метрополітен", очманіла перед тамтешнім Дега і готова була стверджувати що це "найкращий художник всіх часів і народів". Але ... ще ж є і італійське Раннє Відродження, і фламандці від Яна ван Ейка і Рогіра ван дер Вейдена, і Брейгель. А ще наші "бубнововалетчікі". Ось без усього цього життя було б "похмура пустеля".
- Щодо "стисненого" списку зрозуміло, а от що надихнуло на написання першого вірша?
- Не знаю, що вважати "першим віршем". Сімейні перекази донесли чотиривірш, скомпонував мною на чотири роки. Дуже цікава, тому що в ньому міститься в зародку моя майбутня поетика (відповідна принципом "на городі бузина, а в Києві дядько"), так як воно написано не хореїв (див. Чуковського), а ямбом і тому що в ньому частково передбачені деякі деталі мого нинішнього майбутнього. Ось воно: "Душа моя парила, / А я варила суп, / Спала моя Людмила, / І не вистачило круп".
Людмила - лялька, яка у мене була і яку я зовсім не пам'ятаю. Але тепер у мене молодшу онуку батьки назвали Міленою, і якщо я переконаю їх хрестити її, то вона, звичайно, буде Людмилою (тому що Милочка). "Душа моя парила" - безсумнівно, під впливом Лермонтова, якого мама мені і читала, і співала, а незабаром я почала читати і сама. А супи я, ніколи не уміла готувати, почала варити з початку 90-х (як каже мій старший син: "Як комунізм впав, мати почала готувати супи"), і не тільки в Парижі, а й у Москві (запитайте Рейну) славиться "борщ у Горбаневської".
Але так як я сама це чотиривірш не запам'ятала, то яка мелодія мене до нього призвела, не можу сказати. Зате пам'ятаю інший випадок, вже ближче до п'яти років. Нам з братом подарували Брема, і я його посилено читала. І ось раптом на одному розвороті я прочитала підписи під чотирма картинками і почула їх як вірші, тобто почула, як слова, які не збиралися бути віршами, стають такими: "Датська дог. / Німецька дог. / Ірландський дог. / Шотландський дог".
Взагалі ж мелодія виникає у мене на ходу або в транспорті, мені потрібно рух. Скажімо, три вірші 1956 року, якими відкривається будь-яке моє вибране, повне або неповне, всі складені за пізні повернення додому трамваєм, тобто частково в трамваї, частково на ходу.
- Що ви вважаєте найголовнішим з ваших зустрічей-спілкувань з Ганною Ахматової?
- Зустрічі з Ахматової навчили мене ставитися до себе не як з ряду що он виходить, "високого" суті, "поетові" - по традиції романтиків, у ХХ столітті особливо сильною у Цвєтаєвої, а як до людини, з волі Божої отримав дар (без всяких своїх заслуг) і що повинна цим даром розпорядитися як можна краще. Це включає, звичайно, і самоконтроль, і чималу частку іронії по відношенню до себе, що захищає від розростання самоповаги. При тому, що Ахматова, звісно, знала і розуміла, ЯКОЮ вона поет.
Перекажу випадок, який розповідаю часто. Прийшла до неї художня чтіца (за прізвищем Бальмонт - "на афіші побільше Бальмонт, трохи менше Блок", як казав Міша Ардов), Ганна Андріївна, звичайно, її прийняла, ввічливо слухала, розмовляла. І ось чтіца вже йде і в дверях запитує Ахматову: - А кажуть, у вас є "Поема без чого-то ..."
Анна Андріївна була в повному захваті і всім це розповідала. А уявіть собі, що хтось запитує Цвєтаєву: кажуть, у вас є "Поема чогось"! Вона б цю людину на місці вбила. При цьому ми знаємо, як важлива була для Ахматової "Поема без героя", розпочата в 1940 році і переписується до кінця її життя.
- Ви задоволені своїми останніми виданнями - обраним "Російсько-російська розмова", до цього було "Не спи на заході сонця" - ви так підвели попередній результат?
- Перший у житті підсумок я підвела книгою "Узбережжя", до "Ардіс" вийшла в самвидаві. Але це було таке "Вибране", яке, власне, було "повним". Абсолютно повним, а не "майже", як потім "Не спи на заході сонця" (тобто всі вірші того часу, які в нього не ввійшли, безповоротно викинуті). Але й "Не спи на заході", і "Російсько-російська розмова" становила я сама - чого ж мені бути незадоволеною? А серйозно-то підсумків я не підводжу - живу далі.
- Як іде робота над новою книгою, робоча назва якої я знаю, "Проза"?
- Я працюю не так давно, років півтора-два. Туди входять статті, рецензії, виступи, надруковані у "Континенті", "Російській думці" та інших виданнях. Але багато чого я ще не розшукала, не скопіювала, не зісканувати - на все це потрібен час. Так що я дійсно не знаю, коли закінчу попередню роботу. Потім настане наступний етап: композиція та відбір. Я на занадто багато тем писала і поки умовно розділила матеріал на такі розділи: "Про поезії", "Про прозу", "Кіно, театр, музика", "Словники", "Минуле", "посткомунізм", "Захід", " Польща ". Розділ "Про поезії" можна прочитати на сайті "Нової камери схову" (www.newkamera.de).
- Може бути, закінчимо цю розмову новим віршем?
- Запропонуй вірш із книги, яку, як мені здається, скоро закінчу. Називається воно "1941 (із ненаписаної мемуарів)," написана в Парижі 19 листопада 2004 року:
п'ю за куля блакитний
скільки років
і ніяк не впасти
за летючу пристрасть
НЕ вгамувати НЕ ум'яти не вкрасти
за повітряний прибій
над затокою припливом отлей
зі склянки вина
не до дна догори НЕ дотла
кораблів чи за той
що мчить на всіх вітрилах
ювілей але війна
блакитний або сіренький тому
не пригадаю не пам'ятаю
НЕ вспом ...
- Ви живете на Заході з 1975 року, тобто досить давно, і, ймовірно, бачите сучасну російську поезію як би з боку. Це якимось чином впливає на вашу творчість? Чи все давно "устаканилось"?
- Ні, не "устаканилось", у віршах (будемо говорити про вірші, а не про "творчість") весь час щось змінюється, щось основне залишається незмінним. Але не зв'яжу цього зі станом сучасної російської - не російській, а російською по обидва боки кордону - поезії: я її читаю просто як читач, і в ній багато цікавого і навіть чудового, але впливу вона на мене не робить. Я як і раніше люблю вірші Лева Лосєва (мабуть, найближчого мені поета, але ця близькість - ні в якому разі не результат взаємовпливу), Бахит Кенжеева - ці імена приходять мені на думку першими природно, але до того ж ще й тому, що за останній час обидва опублікували в журналах по дві чудові добірки. Дуже багато прекрасної поетичної молоді, так і поетів між тридцятьма і сорока, але я не хочу називати імен, просто тому що боюся кого-небудь забути, а це буде несправедливо. Звичайно, мені подобається не все, що трапляється читати, але так буває завжди.
- Сьогодні в Росії існують як би дві полярні точки зору: одна з них наполягає на тому, що поезія - "приватна справа кожного", другий - спираючись на досвід минулого - говорить про громадянську ролі поета в житті суспільства, про те, що вона покликаний пророкував він, впливати на маси і т.д. Яка точка зору вам ближче?
- Мені здається, що дивним чином в обох точках зору не враховується (хоча, може бути, мається на увазі) одне й те саме, і дуже просте: поезія - приватне (або особисте) справа двох. Віршотворця і читача (слухача). Якщо вона залишиться приватною справою тільки автора, тобто не пройде шлях "від серця до серця", вона не стане поезією. Якщо ж віршотворець хоче бути деміургом, рухати натовпами (мені ніколи такого і в страшному сні не снилося), то йому потрібно знайти цей шлях до серця кожного з натовпу. Але я сумніваюся, що це можливо: натовп керується іншими законами, її можна порушити - на час, а потім вона піде собі далі. Поет - візьмемо наприклад Бродського - сам не в натовпі, не над натовпом, не перед натовпом, він, як заповідано Пушкіним, живе одна. Живе одна, а склавши вірші, виявляється вдвох, і цих "удвох" може бути як завгодно багато, але другий члени цієї пари не складаються в натовп або навіть суспільство, вони теж живуть одні.
- Я знаю, що в 1983 році, виступаючи на конференції журналу "Континент" в Мілані, ви прочитали текст "Мова поета у вигнанні", та й завжди професійно цікавилися розвитком мови як філолог. Чи не тому з'явилася стаття про наш "данець" (Далі), яка мені здається прекрасним. Як ви прийшли до цього?
- Одну причину ви вже назвали: філологія. Філолог я, звичайно, у науковому сенсі ніякої, але філологічна жилка в мені постійно тремтить. Словники - мої улюблені книги, а словник Даля - улюблена з улюблених. А інша - те, про що говорив Бродський, зокрема, в інтерв'ю, яке дав мені в Парижі: не мова - інструмент поета, а поет - інструмент мови. А Лосєв сформулював це смішніше і, мабуть, ще точніше: "І, як єврейка козакові, Вірш піддається мови".
Слов'янські мови взагалі, а російська особливо, - породжують поезію. Зараз, читаючи в книжках або частіше в інтернеті безліч віршів відомих мені і раніше невідомих поетів, я не втомлююся дивуватися свободі мови, ткущего найхимерніші і нові комбінації смислозвука.
- За час вашої роботи в "Континенті" і "Російській думці" через вас пройшло багато різних творів, у тому числі написаних і тими, кого називають "ді-пі", в першу чергу я маю на увазі таких авторів, як Іван Єлагін, Микола Моршен, Ігор Чіннов. Що це були за люди, чи спілкувалися ви з ними, що ще не повернулося до Росії віршами?
- Названих вами поетів "Континент" друкував, але ні з ким з них я особисто не зустрічалася. Мені - як, до речі, і Володимиру Максимову - було найцікавіше відкривати нових поетів (а йому - і прозаїків). Так, ще на початку моєї роботи в "Континенті" нам привезли з Москви вірші Бахит Кенжеева. Потім Бахит передав нам - теж ще з Москви - альманах "Московський час", і ми вперше надрукували Олександра Сопровского, Сергія Гандлевского та інших поетів цієї групи. Значно пізніше, вже живучи в Канаді, той же Бахит прислав нам поему Тимура Кібірова. Сама я отримала з Москви дуже цікаві вірші Ольги Рожанська, а з Ленінграда - вірші поетів групи "Камера": Ольги Мартинової, Дмитра Закса, Валерія Шубінська та Олега Юр'єва. Траплялося мені відкривати нових поетів і серед емігрантів: Андрія Лебедєва в Парижі, наприклад. Це не означає, що ми публікували тільки наші відкриття: кого ми один раз полюбили - з молодих, чи з визнаних, незалежно від місця перебування і, у разі емігрантів, від "хвилі" еміграції - ми продовжували друкувати. Чи не друкували ми тільки тих, хто сам не присилав нам віршів, і в цьому сенсі в "Континенті" виявилися деякі прогалини, такі як Геннадій Айги, наприклад, або покійний Олександр Велічанскій. Я бачу, що не відповідаю на ваше запитання, але розповіла про те, що мені самій цікавіше, тому, можливо, виявиться цікавіше і нашому з вами читачеві.
- Розкажіть про ваші привязанностях в літературі минулого, сьогодення, чи є у вас "свої" композитори, живописці?
- Якщо говорити про поезію, то самий стислий список - Пушкін, Мандельштам, Ахматова, Бродський (і ні на кого з них я не схожа). У прозі - Достоєвський, Діккенс, взагалі швидше за англо-американська література, ніж якась інша, крім хіба що польської. Але польська проза - тільки ХХ століття. Наприклад, я перекладала - по любові, а не за необхідності - Марека Гласко, Тадеуша Конвіцкого, Славоміра Мрожека. І, хоча перекладала вже за необхідності (треба було для "Континенту"), але полюбила сумну книгу Казімєжа Орлося "Дивная малина". Пам'ятаю, одна моя знайома мудра (Т. М. Литвинова) сказала мені, зітхнувши після читання цього роману: "Ми-то думали, у них краще ..."
А "моя" польська поезія - це та сама стара, Ян Кохановський, XVI століття, і в XIX столітті Норвіда, один із самих великих поетів у всій світовій літературі, а в ХХ - Юліан Тувім, зовсім, як на мене, невідомий в Росії Юзеф Чехович і, звичайно, Чеслав Мілош і Кшиштоф Каміль Бачинський. Про нього і про інших, з цитаті з Мілоша, "двадцятирічних варшавських поетів", що загинули під час війни, я нещодавно написала статтю - в журнал "Нова Польща" (2004, # 11). А ще - і мій близький друг Віктор Ворошільскій, і мій ровесник і друг Ярослав Марек Римкевіч, і з народжених після війни - Станіслав Баранчак (на додачу чудовий перекладач, зокрема Бродського). З усіх названих я не перекладала лише Кохановського, Тувіма і Чеховича, а ще перекладала багато і віршів, і прози, і статей - це дуже важлива частина мого життя, яка триває і до цього дня. Якщо говорити про польську прозі, назву ще два імені письменників, книги яких купила у Варшаві два тижні тому і які справили на мене сильне враження: Єжи Пільха (він вже є по-русски в перекладі Ксенії Старосільському) та Войцех Кучок, лауреата премії "Ніке ", головної польської літературної премії (зауважимо, що державних премій там немає).
Так, ви ж ще запитували про музику і живопису. Колись на психіатричній експертизі на питання сумної пам'яті професора Лунца про улюблених композиторів я відповіла: "Моцарт, Шуберт, Прокоф'єв". Це частково так і сьогодні - з тією різницею, що Прокоф'єва, може бути, люблю трохи менше, а Шуберта набагато більше - просто тоді я ще багато чого з його творів не чула. Але майже так само люблю Баха, Гайдна, Шумана, Шостаковича. І джаз - справжній, гарний, різний - не менше, ніж всю названу класику.
А там, де слово з'єднується з музикою (втім, це вже є у названих композиторів - достатньо привести в приклад пісні Шуберта та "Антіформалістіческій раек" Шостаковича), дуже люблю старовинні російські романси, пісні Булата Окуджави, а зараз, наприклад, по багато разів з радістю слухаю компакт-диск раннього "Акваріума".
Без музики я взагалі прожити не можу. Без живопису ... Мабуть, теж важко. Як колись полюбила імпресіоністів і постімпресіоністів, так і люблю, тим більше, що краще їх збори - у нас в Парижі, в Музеї Орсе. Проте в минулому році, вперше у житті потрапивши в нью-йоркський музей "Метрополітен", очманіла перед тамтешнім Дега і готова була стверджувати що це "найкращий художник всіх часів і народів". Але ... ще ж є і італійське Раннє Відродження, і фламандці від Яна ван Ейка і Рогіра ван дер Вейдена, і Брейгель. А ще наші "бубнововалетчікі". Ось без усього цього життя було б "похмура пустеля".
- Щодо "стисненого" списку зрозуміло, а от що надихнуло на написання першого вірша?
- Не знаю, що вважати "першим віршем". Сімейні перекази донесли чотиривірш, скомпонував мною на чотири роки. Дуже цікава, тому що в ньому міститься в зародку моя майбутня поетика (відповідна принципом "на городі бузина, а в Києві дядько"), так як воно написано не хореїв (див. Чуковського), а ямбом і тому що в ньому частково передбачені деякі деталі мого нинішнього майбутнього. Ось воно: "Душа моя парила, / А я варила суп, / Спала моя Людмила, / І не вистачило круп".
Людмила - лялька, яка у мене була і яку я зовсім не пам'ятаю. Але тепер у мене молодшу онуку батьки назвали Міленою, і якщо я переконаю їх хрестити її, то вона, звичайно, буде Людмилою (тому що Милочка). "Душа моя парила" - безсумнівно, під впливом Лермонтова, якого мама мені і читала, і співала, а незабаром я почала читати і сама. А супи я, ніколи не уміла готувати, почала варити з початку 90-х (як каже мій старший син: "Як комунізм впав, мати почала готувати супи"), і не тільки в Парижі, а й у Москві (запитайте Рейну) славиться "борщ у Горбаневської".
Але так як я сама це чотиривірш не запам'ятала, то яка мелодія мене до нього призвела, не можу сказати. Зате пам'ятаю інший випадок, вже ближче до п'яти років. Нам з братом подарували Брема, і я його посилено читала. І ось раптом на одному розвороті я прочитала підписи під чотирма картинками і почула їх як вірші, тобто почула, як слова, які не збиралися бути віршами, стають такими: "Датська дог. / Німецька дог. / Ірландський дог. / Шотландський дог".
Взагалі ж мелодія виникає у мене на ходу або в транспорті, мені потрібно рух. Скажімо, три вірші 1956 року, якими відкривається будь-яке моє вибране, повне або неповне, всі складені за пізні повернення додому трамваєм, тобто частково в трамваї, частково на ходу.
- Що ви вважаєте найголовнішим з ваших зустрічей-спілкувань з Ганною Ахматової?
- Зустрічі з Ахматової навчили мене ставитися до себе не як з ряду що он виходить, "високого" суті, "поетові" - по традиції романтиків, у ХХ столітті особливо сильною у Цвєтаєвої, а як до людини, з волі Божої отримав дар (без всяких своїх заслуг) і що повинна цим даром розпорядитися як можна краще. Це включає, звичайно, і самоконтроль, і чималу частку іронії по відношенню до себе, що захищає від розростання самоповаги. При тому, що Ахматова, звісно, знала і розуміла, ЯКОЮ вона поет.
Перекажу випадок, який розповідаю часто. Прийшла до неї художня чтіца (за прізвищем Бальмонт - "на афіші побільше Бальмонт, трохи менше Блок", як казав Міша Ардов), Ганна Андріївна, звичайно, її прийняла, ввічливо слухала, розмовляла. І ось чтіца вже йде і в дверях запитує Ахматову: - А кажуть, у вас є "Поема без чого-то ..."
Анна Андріївна була в повному захваті і всім це розповідала. А уявіть собі, що хтось запитує Цвєтаєву: кажуть, у вас є "Поема чогось"! Вона б цю людину на місці вбила. При цьому ми знаємо, як важлива була для Ахматової "Поема без героя", розпочата в 1940 році і переписується до кінця її життя.
- Ви задоволені своїми останніми виданнями - обраним "Російсько-російська розмова", до цього було "Не спи на заході сонця" - ви так підвели попередній результат?
- Перший у житті підсумок я підвела книгою "Узбережжя", до "Ардіс" вийшла в самвидаві. Але це було таке "Вибране", яке, власне, було "повним". Абсолютно повним, а не "майже", як потім "Не спи на заході сонця" (тобто всі вірші того часу, які в нього не ввійшли, безповоротно викинуті). Але й "Не спи на заході", і "Російсько-російська розмова" становила я сама - чого ж мені бути незадоволеною? А серйозно-то підсумків я не підводжу - живу далі.
- Як іде робота над новою книгою, робоча назва якої я знаю, "Проза"?
- Я працюю не так давно, років півтора-два. Туди входять статті, рецензії, виступи, надруковані у "Континенті", "Російській думці" та інших виданнях. Але багато чого я ще не розшукала, не скопіювала, не зісканувати - на все це потрібен час. Так що я дійсно не знаю, коли закінчу попередню роботу. Потім настане наступний етап: композиція та відбір. Я на занадто багато тем писала і поки умовно розділила матеріал на такі розділи: "Про поезії", "Про прозу", "Кіно, театр, музика", "Словники", "Минуле", "посткомунізм", "Захід", " Польща ". Розділ "Про поезії" можна прочитати на сайті "Нової камери схову" (www.newkamera.de).
- Може бути, закінчимо цю розмову новим віршем?
- Запропонуй вірш із книги, яку, як мені здається, скоро закінчу. Називається воно "1941 (із ненаписаної мемуарів)," написана в Парижі 19 листопада 2004 року:
п'ю за куля блакитний
скільки років
і ніяк не впасти
за летючу пристрасть
НЕ вгамувати НЕ ум'яти не вкрасти
за повітряний прибій
над затокою припливом отлей
зі склянки вина
не до дна догори НЕ дотла
кораблів чи за той
що мчить на всіх вітрилах
ювілей але війна
блакитний або сіренький тому
не пригадаю не пам'ятаю
НЕ вспом ...